ставив їх у тяжке матеріальне становище. Римські юристи вважали, що складання заповіту належить не до приватного, а до публічного права (Dig., 23,2,11). Це слід розуміти як право держави регулювати - в інтересах усього суспільства - вказану ділянку правових відносин, активно втручатися в неї.
   Уже в найдавніший період заповіт мав затверджуватися зборами народу або війська, і якщо законний спадкоємець (тільки син або внук, якщо не було в живих синів), який перебував під владою pater familias, позбавлявся спадщини, то його слід було назвати по імені (Aul. Gell., XV, 27) для того, щоб громадяни могли висловити думку, чи справедливим було таке рішення. Решта - дочки або внуки (при живих батьках) - могли бути виключені і загальною фразою - inter ceteros (Гай, 2. 127, 128).
   Далі преторами було встановлено, що при складанні заповіту спадкодавець мусить обов'язково перечислити усіх найближчих родичів, включаючи і еманципованих, причому для усіх liberi чоловічої статі вимагалася поіменна згадка, із зазначенням надаваного їм майна чи розкриттям причин відмови у спадщині. Якщо це правило не було дотримане, усі liberi отримували від претора bonorum possessio у розмірі своїх законних часток. Така форма заповіту накладала певні моральні обов'язки (нагадаємо, що заповіт приймався надалі публічно або у присутності значного числа свідків). Ще пізніше була введена заборона позбавляти певні групи родичів спадщини без вагомих на те підстав.
   У своїй практиці центумвріальні суди (можливо, внаслідок грецьких впливів) почали розглядати усі заповіти, в яких найближчі родичі усувалися від спадкування, як такі, що були складені не при зовсім здоровому глузді, а отже, неправоздатні. Спершу це нововведення стосувалося sui heredes - підвладних і дітей pater familia, а згодом - і усіх liberi (дітей, що перебували у когнатичній спорідненості).

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>