у, наскільки це було можливим. Так, наприклад, якщо спадкоємець призначався заповідачем під неможливою умовою, така умова вважалася як би ненаписаною і до уваги не бралася.
   Заповіт визнавався недійсним у випадку недотримання принаймні однієї з чотирьох умов:
   - внаслідок capitis deminutio maxima спадкоємця, коли він - за тяжкий карний злочин чи борги (до 326 р. до н. е.) - втрачав статус свободи, а з ним - і цивільну правоздатність;
   - якщо спадкоємець втрачав своє право на спадщину (наприклад, був убивцею заповідача) або гинув раніше від спадкодавця;
   - якщо спадкодавець сам анулював складений заповіт шляхом заяви у суд, або приватним порядком у присутності трьох свідків (revocatio);
   - якщо було складено новий заповіт (transcribe).
   У період Імперії спочатку було встановлено, що заповіт втрачає свою силу, якщо впродовж десяти років від його складення спадщина ще не відкрилася. Згодом на зміну цього правила Юстиніан постановив, що після закінчення десятирічного терміну заповіт може бути змінений спадкодавцем у присутності трьох свідків. У період Імперії допускалося також внесення змін у заповіти шляхом складання кондицилів та розпоряджень про фідеікоміси.
  
   Заповіт міг бути оскаржений в судовому порядку. Так, наприклад, заповіт імператора Тибєрі я був оприлюднений в сенаті Макроном, але оголошений недійсним на тій підставі, що лише людина не сповна розуму могла призначити спадкоємцем нарівні з Гаєм (Калігулою) ще й хлопчика (свого неповнолітнього внука), який не міг засідати в сенаті.
  
   Як уже зазначалося, в преторський період римське цивільне право розробило поняття необхідного спадкоємства. Свобода заповіту дозволяла в принципі спадкодавцю заповісти своє майно будь-якій особі: коханці, фавориту, приятелю по чарці тощо. Такий заповіт не лише ображав членів сім'ї померлого та ставав джерелом для пересудів, але й

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>