іровідступники, особи, піддані infamia тощо. Тривалий час визнавався недійсним заповіт, складений на користь т. зв. постумів -дітей, які народжувалися уже після смерті спадкодавця. В імператорський період ця категорія спадкоємців була визнана законом.
   Жінки тривалий час не могли бути спадкоємцями осіб, чиє майно перевищувало 100 тис. сестерцій (право і суспільна думка розглядали жінок як марнотратниць у принципі). Неодружені чоловіки і жінки дітородного віку (відповідно, 25—60 та 20-50 років) могли успадковувати спадщину тільки після ближніх родичів. Для того, щоб отримати спадщину після дальніх, їм надавалося 100 днів для вступу у шлюб, у противному разі вони до цієї спадщини не допускалися.
  
   В усіх випадках спадкоємець повинен був бути названий конкретно. Не можна було, наприклад, призначити спадкоємцем особу, яка першою прийде на похорони.
  
   У заповіті допускалося призначення спадкоємця з певною умовою. Наприклад, купець або воїн направляються у тривалу подорож (похід). У разі безвісної відсутності протягом визначеного у заповіті терміну, їх слід вважати загиблими, а майно - передати призначеному спадкоємцю. Можливим було також призначення додаткового спадкоємця - на випадок смерті основного ще до відкриття спадщини. Наприклад, батько призначає основним спадкоємцем єдиного сина-воїна, а запасним - найближчого друга. Звістка про загибель (ще ча «лежачої» спадщини) цього сина може надійти уже після смерті спадкодавця, коли він просто не зможе змінити заповіт у зв'язку з новими обставинами. Така заміна спадкоємця називалася субституцією (substitutum). Допускався і т. зв. кондиціль - розпорядження про передачу після смерті спадкодавця певних речей визначеним особам (як правило, у додатку до заповіту).
   Римське право у своїй практиці дотримувалося тенденції favor testamenti, тобто намагання зберегти силу заповіту,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>