ін подавав позов, заповіт визнавався недійсним.
   У II ст. до н. е. претори почали надавати бонітарний захист спадкоємцю, вказаному у такому заповіті, проти цивільного спадкоємця. Нарешті, за конституцією 439 p., законної сили набував усякий письмовий заповіт, підписаний заповідачем та сімома свідками. Саме у цей спосіб, як правило, складалися заповіти пізнього римського права. Законним залишався і усний заповіт, здійснений у присутності семи свідків. Як для письмового, так і для усного заповітів вимагалася unitas actus: уся процедура повинна була проходити без перерви. Нарешті приватний заповіт можна було скласти шляхом занесення прийнятого рішення в протоколи суду чи іншого державного органу.
   В імператорський період публічні заповіти складалися або шляхом занесення заповіту в судові протоколи - testamentum apud acta conditum, або передачею заповіту у письмовій формі імператору - testamentum principi oblatum. Справа у тому, що багато високопоставлених римлян, в першу чергу сенаторів і вершників, намагалися забезпечити собі протекцію імператора, призначаючи його своїм спадкоємцем. Передача заповіту імператору ставила на меті зайвий раз засвідчити свою лояльність. Щоправда, часто вдячні імператори дещо прискорювали процедуру отримання спадщини, отруюючи чи навіть просто страчуючи спадкодавця.
   Приватні заповіти в цей період складаються без участі органів влади, усно чи письмово. Єдина умова - присутність 7 свідків (обов'язково повнолітніх чоловіків) та єдність місця і часу події. Існувала і своя специфіка приватних заповітів. Так, заповіт сліпого засвідчували не 7, а 8 осіб; для заповіту, складеного на селі, достатньо було 5 свідків. Заповіт воїна взагалі складався без обмеження форм. Під час епідемії свідки могли перебувати в сусідній кімнаті зі спадкодавцем, який складав заповіт, за умови, що вони добре чули його

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>