чин -потребували якнайшвидшого розпорядження своїм майном. Тому практика знайшла вихід у приватному заповіті.
   Приватний заповіт складався через манципацію -спадкодавець передавав майно певній особі - душепри-кажчику (familiae emptor) - яка брала на себе обов'язок виконати його розпорядження. Усні розпорядження заповідача складали т. зв. nuncupatio, яка приєднувалася до mancipatio. Але й у цьому випадку процедура залишалася гласною, що не завжди відповідало інтересам заповідача. Пізніше приватний заповіт міг складатися усно (чи письмово - tabula testament!) в присутності заповідача, familiae emptor і 5 свідків (у цьому випадку душеприкаж-чику передавалися навощені таблички із записами, вони скріплювалися зав'язаним шнурком, на якому поміщалися печатки і ставилися відповідні підписи).
   Процедура передачі табличок із заповітом була строго формалізована - окрім уже згаданої присутності певного числа свідків вимагалося виголошення заповідачем певної словесної формули: «Наес ita ut in his tabulis cerisque scripta sunt ita do, ita lego, ita tester» («Як написано в цих навощених табличках, такя {розпоряджаюся»).
   Недоліком цієї форми заповіту було те, що душеприкажчик після смерті заповідача ставав володільцем усього майна, чим ставився у становище спадкоємця, heredis loco. Володіння це було захищене володільським позовом. Особи, згадані у заповіті, у випадку невиконання душеприкажчиком розпоряджень спадкодавця, могли подавати свій спеціальний позов. Проте далеко не завжди їм вдавалося довести, що душеприкажчик порушив волю покійного (віск, як і папір, «все стерпить», а вносити зміни в текст на восковій основі навіть простіше, ніж фальсифікувати документ на папері чи пергаменті).
   У випадку, коли складання письмового заповіту не супроводжувалося процедурою манципації, первісне перевагу мав цивільний спадкоємець: якщо він

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>