ою, але й дієздатною. Втрата дієздатності спадкодавця на момент його смерті (душевнохворий, марнотратник і т. д.) не призводила до втрати сили уже складеного заповіту.
   Разом з тим були позбавлені права складати заповіт intestabiles, а в імператорському праві - і єретики. Пасивна спадкова правоздатність також не збігалась із загальною. Допускалося складання заповіту на користь раба -власного або навіть і чужого. Якщо раб був призначений спадкоємцем свого померлого власника-заповідача, то таке призначення передбачало собою його звільнення на волю. Раб не міг відмовитися від прийняття такої спадщини (і був зобов'язаний покривати усі борги померлого). Якщо ж заповіт складався на користь чужого раба (чи свого, згодом відчуженого власником), то спадщину приймав - разом із боргами померлого - господар такого раба.
   Не мали пасивної спадкової правоздатності згадані вище intestabiles та єретики. За плебіцитом lex Voconia (169 p. до н. е.) заборонене було призначення жінок, за винятком весталок, спадкоємцями громадян, внесених у ценз в якості власників майна в 100 тис. сестерціїв і вище. Це був захід, спрямований проти марнотратства жінок вищих суспільних прошарків.
   Другою умовою була певна форма заповіту. Його можна було скласти публічно - на народних зборах, перед строєм війська, але обов'язково з виголошенням певних юридичних формул. За свідченням Гая (2,100), у найдавнішому праві існували дві форми заповіту: testamentum comitis cala-tis (здійснювався в народних зборах по куріях, двічі на рік) та testamentum in procinctu (тобто - перед готовим до походу військом). Недоліками цього порядку була його гласність (що не завжди відповідало інтересам заповідача), необхідність чекати загалом нечастого скликання куріат-них коміцій тими громадянами, які не були воїнами (старики, інваліди, тяжкохворі), але - з тих чи інших причин

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>