ся того, що визначено звичаєм... оскільки самі закони зобов'язують нас саме з тієї причини, що вони були схвалені народом, остільки справедливо, щоб і те, що народ схвалив без усякого писаного закону, зобов'язувало усіх... Тому цілком правильно прийнято навіть й те, щоб закони відмінялися не лише голосуванням за пропозицією законодавця, але навіть і мовчазною згодою усіх — виходом із вжитку» (D. 1. 3. 32).
  
   Із встановленням римського світового панування звичай почав виконувати нові завдання, а саме функцію відміни і подолання відверто застарілих норм цивільного, квіритського права. Така відміна називалася desuetude, і в ній звичай відігравав роль своєрідного «розчищувача площ» під нові норми права. Наприклад, саме цим шляхом після завершення Пунічних війн почали виходити з вжитку формальні угоди та обряди квіритського права. Проте в більш пізні, імператорські часи централізована держава у разі виникнення суттєвих розбіжностей між законом писаним і звичаєвою практикою в усіх випадках підтримувала авторитет писаного закону. На початку домінату було заборонено дію звичаїв, які відміняють закони. В 319 р. було видано нове розпорядження: «авторитет звичаю та довгочасного застосування бачиться не малим, але його не слід доводити до такого значення, щоб він долав розум чи закон» (розрядка авт.- В. М.) (С. 8.52.2).
   Так, зауважимо, і сьогодні в цивілізованих країнах законодавець намагається боротися з широко розповсюдженою, але офіційно забороненою практикою «віддячування» державним службовцям чи партнерам щодо бізнесу.
   Розвиток цивільного права здійснювався в «законах, постановах сенату, декретах імператорів, визначеннях тямущих людей» (D. 1.17 Рар.).
   У республіканський період закони проходили через народні збори (центуріатні чи трибутні коміції) і називалися leges. Життя висунуло це джерело права на перше місце.
   Для

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>