. Ним означували того з родичів бездітного померлого, який мав переважне право на спадщину у разі відсутності розпоряджень спадкодавця, зроблених за його життя.
  
   Смерть без заповіту в римському цивільному праві означувалася як ad intestate
  
   На першому етапі порядок спадкування за законом встановлювався згідно з ius civile (Закони XII Таблиць). Якщо не було заповіту покійного, закон встановлював три класи спадкоємців: 1. sui (sui heredes) - «свої», підвладні домовладики (особи, які перебували in patria potestas спадкодавця: дружина in manu померлого, його діти, усиновлені, а також онуки від вже померлих синів. Дружина, діти та усиновлені ділили майно в рівних частках. Онуки від раніше померлих синів отримували спадщину за правом представництва, спадкова маса у цьому випадку ділилася per stripes - поколінне); 2. Інші найближчі агнати 2-го ступеня (брат, сестра, а також мати померлого, яка перебувала з його батьком у шлюбі cum manu і тим самим була поставлена на становище сестри померлого); 3. Усі інші найближчі родичі - gentiles proximi (однак жінки далі повнорідної сестри до спадщини не покликалися, згідно із загальним змістом т. зв. Lex Voconia).
   Законний спадкоємець покликався до спадщини один раз, у випадку його відмови спадщина вважалася виморочною (в найдавніші часи - навіть безгосподарною, узяти яку міг будь-хто за правом primo occupant!), наступні черги спадкоємців до прийняття спадщини уже не покликалися. Тобто друга черга могла прийняти спадщину лише за умови відсутності (але не відмови) спадкоємців першої черги, а третя черга, відповідно, - відсутності спадкоємців першої і другої.
   У практиці преторів було встановлено уже чотири класи спадкоємців:
   1. Діти (unde liberi), незалежно від того, агнати вони чи когнати (до цього ж розряду потрапили також еман-циповані сини померлого, а також adoptionem dati,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>