звичай не дістав підтримки, але й не був заборонений
його дотримання стало особистою справою нареченого і нареченої).
Звичаєве право представляло собою найдавнішу форму утворення римського права. Норми звичаєвого права позначаються в римському праві термінами mores maiorum (звичаї предків), usus (звична практика), а в імператорський період - consuetude (власне - звичай). Вважається, що Закони XII Таблиць (451 - 450 pp. до н. е.) саме і були найдавнішою кодифікацією звичаїв, можливо, з деякими запозиченнями з грецького права.
Щоправда, римський класичний юрист Помопоній (D. 1. 2. 2. 3) дотримується діаметрально протилежної думки і прямо протиставляє mores maiorum законам і особливо кодифікації XII Таблиць.
Авторитет звичаїв, у тому числі і місцевих - у різних провінціях Римської імперії, визнавався правом і в більш пізні часи. Так, в Дигестах говориться про норму відсотка, що встановлюється відповідно до звичаїв району (D. 22. 1.1), про заборону в тій чи іншій місцевості продавати певний товар (D. 18.1. 34.1; 20.1. 34). За звичаєм району встановлювалося: припадає збиток від стихійного лиха на землевласника чи на колона (землероба) (СІ, IV, 65, 8). Деякі злочини особливо суворо каралися в тій чи іншій провінції, наприклад, в Африці - крадіжка чужого врожаю, в Мезії - крадіжка чужих виноградників, в місцевостях, де були копальні,- виготовлення фальшивої монети (D. 48.19. 16.9). Ульпіан у загальній формі приписував враховувати consuetude (звичай) провінції чи сі vitas (общини) (D. 1.3. 34; 37).
Римські юристи завжди розрізняли закон (lex) та звичай (mos, mores, consuetude), але вважали, що вони не стільки протистоять один одному, скільки доповнюють. Юліан (видатний юрист II ст. н. е., автор 90 книг з права, що увійшли до Дигест) стверджував: «У справах, де ми не володіємо писаним законом, слід дотримуватися
|