рієнтовно III ст. н. е., надав позов actio depensi (позов про сплачене) до головного боржника, причому сплачена поручителем сума стягувалася у подвійному розмірі (in duplum). За Юстиніана було встановлено, що поручитель може вимагати задоволення вимог кредитора спершу за рахунок майна основного боржника і лише після вичерпання його майнової маси відповідати своїм майном.
   Другу різновидність вербальних договорів становили dictio dotis, встановлення приданого. Після того, як договір заручення перестав користуватися позовним захистом, обіцянка встановити придане набула значення самостійного усного договору. На відміну від стипуляції, dictio dotis не містила в собі запитання і відповіді. На усну заяву того, хто встановлював придане, наречений давав свою згоду.
   Третя різновидність вербального договору - iurata operrarum promissio, або обіцянка вільновідпущеника при звільненні на волю надавати своєму патрону послуги operae officiales. Це зобов'язання набувало юридичного та позовного (спеціальний позов для патрона operarum actio) характеру лише після виголошення iurata operrarum prjmissio.
  
   7. Літтеральні (письмові) контракти
  
   Зобов'язання, що виникали шляхом запису (litteris fit obligatio), - у юридичній практиці Риму значного поширення не набули. Це пояснюється не стільки неграмотністю населення (неграмотних, за визнанням самих римлян, серед вільних майже не було, напівграмотних — скільки завгодно), скільки вже згаданими перевагами стипуляції, а також обґрунтованими побоюваннями шахрайства при складанні саме письмових документів.
   Римські громадяни, особливо торгівці, відкупники тощо, практикували ведення т. зв. дохідно-розхідних книг (банкіри і лихварі вели спеціальні книги обліку прибутків і витрат, називалися ці книги K(C)aIendarium - Календар). При оформленні, наприклад, договору позики кредитор заносив вказану

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>