дсутність каузи, що породжувало зловживання недобросовісних кредиторів. Боржник зберігав право доводити, що матеріальна підстава прийнятого зобов'язання не була виконана кредитором, але onus probandi лежав на ньому, діяла презумпція правоти кредитора. Починаючи з III ст. н. е. тягар доказу виконання підстави договору стипуляції перекладається уже на кредитора. Історики права пояснюють цей факт намаганням імператорів завоювати собі підтримку плебсу, створюючи імідж понадкласової влади - такий собі просвічений абсолютизм стародавнього світу. Тоді ж, в імператорський період, сторони за взаємною домовленістю почали включати в стипуляційну формулу каузу договору і навіть виводити його (договору) дійсність у залежності від виконання тієї чи іншої умови другою стороною. Так, у Дигестах наводиться приклад такої угоди: «якщо хто-небудь вийде за мене заміж, чи обіцяєш ти дати 10 в якості приданого за нею?» (D. 45. 1. 108).
   Поступово стипуляція починає застосовуватися і в письмовій формі, при цьому припускається, що сторони спершу досягнули домовленості в усній формі.
   У класичний період стипуляція широко застосовується при оформленні договорів поручительства. Боржник знаходив поручителя, і кредитор - у присутності свідків - ставив одне й те ж запитання спочатку боржникові, а потім поручителеві. Відповідальність такого поручителя первісно, як правило, мала додатковий (акцесорний) характер, право вибору належало кредитору. Згодом почала широко допускатися також т. зв. субсидіарна (запасна) відповідальність поручителя, коли кредитор міг висувати до нього свої вимоги лише у випадку неспроможності виконання зобов'язання основним боржником. Поручитель, який виконав забов'язання, мав право регресного позову до боржника.
   Для sponsores, яким довелося провести платіж за головного боржника, спеціальний закон Публілія (lex Publilia),

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>