- сума позики - опинявся у його фактичному користуванні.
   Поступово реалії життя буквально примусили римських юристів визнати 5-ту групу т.зв. безіменних контрактів. За своєю юридичною природою вони були ближчими до групи контрактів реальних, оскільки взаємні зобов'язання сторін виникали з моменту фактичної передачі речі одним з контрагентів іншому або внаслідок фактичного виконання ним обумовленої в контракті компенсативної дії.
   Первісне римське цивільне право суворо стежило за дотриманням букви договору. Вона мала бути суворо дотримана у будь-якому випадку, навіть якщо недобросовісність однієї зі сторін контракту була очевидною усім, включаючи самих суддів. Negotio strict! iuris (договори строгого права) характерні саме для докласичного періоду. В класичний період претори надають позовний захист принципу negotio bona fidei - договорам т. зв. доброї совісті, коли важливішим - в разі виникнення спору контрагентів - стає те, що кожна зі сторін мала на увазі, укладаючи договір (in quod actum est), ніж те, що було де-факто зафіксовано (записано чи виголошено) ними - in quod dictum est.
   Подібно до зобов'язань, договори поділяються на односторонні і двосторонні. У першому випадку права має лише одна зі сторін, інша - тільки обов'язки (наприклад, договір позики), у другому - права й обов'язки розподіляються більш-менш рівномірно (купівля-продаж). Договори можуть бути як віддатні (вигоду мають обидві сторони - та ж купівля-продаж), так і безвіддатні (приклад - позичка, коли річ безоплатно передається на певний час у користування контрагента).
  
   2. Умови дійсності договорів
  
   Не будь-яка взаємна угода сторін може вважатися договором. Юридичну силу (а отже, захист закону) ця домовленість має лише за умови: а) законності договору; б) вільного волевиявлення сторін; в) дотримання самої форми договору; г) наявності в природі

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>