печені позовом) та pacta nuda («голі», позовним захистом не підтримані).
  
  
   Натомість деякі з контрактів припинили своє існування не лише де-факто, але й де-юре. Так, після прийняття закону Петелія 326 р. до н. е. перестав застосовуватися договір nexum - самозастави боржника кредитору.
  
   У класичний період усі контракти поділялися на чотири групи: реальні (укладалися в момент передачі речі - res); вербальні (вступали у силу після виголошення сторонами певних юридичних формул - verbs); літтеральні (вважалися укладеними після запису певних слів - litterae) та консенсуальні (дійсні відразу після того, як сторони досягли певної угоди - consensus).
   Для визнання дійсними контрактів першої групи вимагалася фактична передача речі кредитором боржнику (наприклад, позиченої суми, після чого лише можна було вимагати виконання зобов'язань боржника - сплати відсотків по боргу і т. д.), в решті ж випадків сама річ могла фактично передаватися пізніше (чи дія - бути виконана через якийсь час), а взаємні зобов'язання виникали з факту виголошення певних словесних формул, письмових записів чи досягнутої угоди. Так, наприклад, якщо врожай наступного року, проданий «на корені», гинув від сарани, збитки лягали уже на покупця, оскільки він, уклавши завчасу угоду, тим самим брав на себе ризик vis maior - впливу непереборної сили.
   Кожній групі контрактів відповідав суворо встановлений перелік договорів. Договір не міг вільно переходити з групи в групу, а правила для кожної з груп договорів були свої власні: наприклад, договір купівлі-продажу був консенсуальним, отже, контрагент не міг вимагати включення в таку угоду пункту про відповідальність продавця у випадку можливого знищення відчужуваної речі внаслідок дії vis maior. Договір позики потрапив у групу реальних, тим самим зобов'язання боржника виникали не раніше, ніж предмет договору -

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>