шенням геі mancipi. Цим позовом міг скористатися і власник речі, який не міг довести (або не мав бажання доводити) права свого попередника. В публіціанському позові допускалася фікція, що володілець проволодів нею давнісний термін. В решті ж вимагалося дотримання усіх тих реквізитів, які були встановлені для давності (добросовісність володіння тощо).
  
   4. Права на чужі речі
  
   Суб'єкт такого права діставав можливість користуватися чужою річчю лише в обмежених масштабах. Відомі три типи прав на чужі речі: 1) сервітути; 2) емфітевзис і суперфіцій; 3) заставне право.
   Сервітут (слово servitus дослівно означає «рабство речі») - це право на чужу річ, яка крім свого безпосереднього власника служить ще й іншим людям (одному чи кільком). Позитивний сервітут - особа набуває право певною мірою користуватися чужою річчю. Негативний сервітут - суб'єкт набуває право усунути від користування річчю інших людей і навіть певною мірою самого власника.
   Сервітути з'явилися ще на найбільш ранньому періоді римської історії, їх поява була пов'язана з користуванням земельними наділами. Для поливу обробленої землі вимагався доступ до води. Ті ділянки, які не мали власних джерел водопостачання, перебували ніби в гіршому становищі. Оскільки земля формально вважалася суспільною власністю ager publicus, господарям ділянок з водними ресурсами (ставки, річечки, криниці) доводилося примиритися з тим, що сусіди користувалися стежками до води і набирали воду для своїх господарських потреб на їх земельних ділянках. Пізніше це сусідське право було закріплене в законі. Тоді ж правом було визнано, що servitus in faciendo cousiture non potest - сервітут не може полягати у здійсненні, тобто господар зобов'язаний терпіти чужу присутність, але не зобов'язаний будь-чим сприяти користувачеві (наприклад, власним коштом вимостити доріжку, забезпечити мотузкою

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>