|
ві позови: віндикаційний, негаторний, прогібіторний та публіціанський.
Римське приватне право впевнено виходило з того, що Potior est conditio possidentis - становище власника міцніше (краще). Тобто власник має переваги у праві стосовно не лише держателя (наприклад, рабського чи батьківського пекулію), але й недобросовісного чи навіть добросовісного володільця (останній момент оспорювався в праві магістратів).
Віндикаційний позов (rei vindicata) застосовувався для повернення власникові речі, яка опинилася у неправомірному володінні третьої особи. Позов можна було застосовувати як проти недобросовісного (злодій, насильник) володільця, так і добросовісного (купив чуже, не підозрюючи, що має справу з невласником). При цьому onus probandi покладався на позивача. Діяла звична правова норма; Еі incumbit probatio, qui dicit, non qui negat - Тягар доказу лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує.
У разі, якщо своє право власності позивач отримував похідним способом, необхідно було довести і законне право власності свого правопопередника. При задоволенні віндикаційного позову відповідач зобов'язаний повернути річ з прибутком від неї. Причому добросовісний володілець повертає лише прибуток, отриманий після висунення позову, недобросовісний - увесь прибуток з моменту неправомірного позбавлення власника можливості здійснення його прав на річ і навіть покриває визвані його діями збитки власника (нестриманий внаслідок крадіжки плуга або посівного зерна врожай).
Сама річ поверталася, незалежно від добросовісності володільця. Але добросовісний володілець міг подати зустрічний позов на покриття витрат - необхідних (тих, без яких річ не може існувати, наприклад, на ремонт пошкодженого борту корабля) та корисних (тих, які покращують річ, але без яких вона може існувати, наприклад, на додаткове вітрило).
Витрати
|