володіння в установленому законом порядку.
   Захист володіння був своєрідним правовим інститутом римського цивільного права. Фактичне володіння річчю, засноване на факті, а не на праві, отримувало захист суспільства. Існувала презумпція збігу володіння і власності. Unde habeat quaerit nemo, sufficit habere - Ніхто не питає, звідки він взяв, досить того, що він має. Це, звичайно, не означало, що відібрати свою упізнану річ у злодія чи скупника краденого ставало неможливим. Але бажаючий перебрати річ з чужого володіння повинен був доводити своє право власності на неї, а не навпаки. Це було виправдано не лише з точки зору боротьби з самоуправством. Більш серйозна причина полягала в тому, що земля з фонду ager publicus з часом зосередилася в руках найбільш знатних і багатих сімей. Володільці прагнули не допустити її перерозподілу чи самовільного захоплення озброєними бідняками-громадянами під лозунгами відновлення справедливості.
   Претори здійснювали захист володіння за допомогою позовів interdicta retinendae possessionis (для утримання володіння) та interdicta recuperendae possessionis (для повернення таємно чи насильно втраченого володіння). Від позивача вимагалося довести лише факт володіння і його порушення третьою особою. Якщо доказів права на річ не вимагалося, захист мав назву посесорного, якщо такі докази вимагалися (наприклад, при захисті права власності) — петіторного.
   Довести право власності часто було більш складним, ніж порушення володіння (так, якщо власність набувалася похідним способом, потрібно було довести легітимність попереднього власника). Тому володілець (у т. ч. і власник), як правило, вдавався спершу до посесорного захисту — вимагалося довести лише факт порушення володіння. Програвши посесорний процес, власник міг вдатися до петіторного захисту, висунути власницький позов (він-дикаційну вимогу)

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>