блиць вказувалося: «Якщо хто розпорядиться на випадок своєї смерті щодо свого домашнього майна, то нехай те і буде непорушним» (Tabl. V, 3). Аналогічно, сторони в цивільній угоді самі встановлюють умови і терміни погашення зобов'язання, питання про поручительство, заклад тощо. Уповноважуючі норми доповнюються т. зв. диспозитивними, які вступають у дію у випадку, якщо особа не скористалася власним правом на встановлення уповноважуючої норми. Наприклад, у випадку відсутності заповіту майно ділиться між спадкоємцями померлого відповідно до норм діючого закону.
   Цивільне право (ius civile) регулює правові відносини, що виникають з приводу створення, набуття, використання, передачі і відчуження різноманітного майна у відносинах між приватними особами. Зазначимо, що у Стародавньому Римі цей термін ius civile мав дещо інше значення, ніж сьогодні, коли він ототожнюється з приватним правом. Так називалася найдавніша форма права, що регулювала відносини в середовищі римських громадян, т. зв. квіритів. Ius civile тим самим ніби протиставлялося преторському (ius praetorium) праву та т. зв. праву народів (ius gentium).
   Преторське право об'єднувало у собі юридичні новації, привнесені у правову практику на основі едиктів посадових осіб (не обов'язково тільки преторів, але також едилів, трибунів і т. д.). Право народів регулювало відносини римських громадян з іноземцями-перегрінами, а також між самими іноземцями (в разі, якщо вони не належали до одного племені і не користувалися своїм власним адаптованим правом). Розроблення і впровадження норм права народів було компетенцією т. зв. перегрінського претора - римського магістрату, чия посада була введена у 242 р. до н. е. Своєрідна сума ius civile, ius praetorium та ius gentium в тому, що стосувалося майнових та інших відносин приватних осіб, об'єднувалася терміном ius privatum -

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>