встановлене в принципі безстрокове, погашується бездіяльністю уповноваженої особи.
   Спочатку позовна давність була невідома римському праву, що пояснювалося нерозвиненістю господарських, відносин, компактними умовами проживання міської общини та деякими іншими причинами. Претори обмежують законний строк висунення позову одним роком. При позовній давності, коли бездіяльність не могла бути поставлена в провину, .допускалася перерва і призупинення цієї давності, неможливі при термінових позовах. В імператорський період, коли держава перетворилася на світову імперію, а безкінечні війни вимагали тривалої відсутності чоловічого населення від місць постійного проживання, позовні терміни неухильно зростають. Імператор Феодосій II у 422 р. подовжив позовну давність до 30 років з моменту виникнення позовної претензії, а Юстиніан (у окремих випадках) - навіть до 40 літ. Важливим було точне визначення початку спливу позовної давності. Ним вважався наступний день після закінчення договірного строку (якщо він був обумовлений у договорі) або сьомий день після заяви-вимоги кредитора щодо тих зобов'язань, де термін не було встановлено.
   У суперечках про речові права позовна давність розпочиналася з моменту, коли у суб'єкта виникало право на позов, тобто з моменту порушення його права власності. Цивільне право визнавало можливість виникнення обставин, які переривали течію строку позовної давності. Позовна давність переривалася з: подачею заяви у встановленому порядку; у випадку підтвердження боржником свого зобов'язання (з просьбою про відстрочку чи новацію). У таких випадках сплив давності починався спочатку.
   Зупинка позовної давності наставала у випадку: воєнних дій і неможливості, що випливала з них, провадження цивільних справ у звичному порядку; епідемії; іншого стихійного лиха; неповноліття особи, яка має право на висунення

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>