яку вона мала протягом останнього року (чи місяця).
   Інший відомий поділ позовів - це поділ на actio stricti iuris, тобто позови строгого права, та на actio bona fidei -позови, побудовані на принципі добросовісності. У першому випадку суддя зв'язаний буквою договору, з якого випливає позов, навіть якщо допущена відверта помилка. У позовах bona fidei позивач посилається на dolus (обман), насильство і т. п. з боку відповідача, на порушення духу договору, а не його букви.
  
   В усіх випадках діяло правило Uti lingua nuncupassit ita ius esto - нехай вважається правовим добав 'язанням те, що людина сказала, а не те, що подумала. А також Expressum facit cessare taciturn - ясно висловлене усуває те, що мається на увазі без слів, тобто не залишає місця довільним тлумаченням.
  
   Римське цивільне право у спірних випадках вдавалося до застосування т. зв. actio utilis - позовів за аналогією, на відміну від actio directa - прямих позовів. Так, закон Аквілія (III ст. до н. е.) передбачав відповідальність за знищення чи пошкодження чужого майна лише за умови согроге согрогі, тобто безпосереднього тілесного впливу - удару, удушення, отруєння тощо. Але цілком можливим було, для прикладу, і спричинення смерті чужій тварині через уморення голодом або спрагою. Або інший варіант, згадуваний в працях юристів,-так налякати тварину криками чи замахом, що вона зривається у прірву. У цьому випадку претор застосовував закон Аквілія ніби за аналогією, підтримуючи позов скривдженого власника худоби, що зазнав збитків від таких дій.
   При виникненні нових майнових відносин, не захищених формально прийнятим законом, претор міг застосовувати і т. зв. actio fictia - позов з фікцією. Фіктивними позовами - actiones ficticiae (Гай. 4. 34) називалися такі, формули яких містили вказівку судді приєднати до дійсних фактів певний неіснуючий факт або усунути

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>