борним суддям. Тому з ініціативи імператорів набуває поширення практика одноособового розгляду цивільних справ магістратами. В 294 р. імператор Діоклетіан передає правителям провінцій право самостійно вирішувати цивільні правові спори.
   Надалі у провінціях справу вирішував її правитель чи муніципальні магістрати, в столицях - Римі і Візантії -praefectus orbi - начальник міської поліції.
  
   Збільшувалося число магістратів, які мали право суду. Помпоній називає 10 плебейських трибунів, 18 преторів, 6 едилів, котрі судили в Римі (D. 1.2.34). У провінційних містах права місцевих суддів-дуумвірів (досл. «два мужі» — вищі посадові особи в міських общинах з річним терміном виконання обов'язків) урізувалися на користь урядових чиновників. У деяких справах, пов'язаних з податками, вирок могли виносити чиновники, що управляли майном імператора та скарбниці.
  
   Зацікавлена сторона подавала скаргу, після чого відповідачеві надходив виклик до суду. У випадку неявки однієї зі сторін допускався заочний розгляд справи, але діяла презумпція вини того, хто не прибув на судове засідання. Суд втратив публічний характер, але почали вестися протоколи судового засідання. Допускалася апеляція на винесене рішення. Так, рішення провінційного магістрату могло бути оскаржене перед praefectos praetori - начальником імператорської гвардії. Останньою апеляційною інстанцією був сам імператор. Якщо протягом двох місяців відповідач не повертав присудженої речі чи грошової суми, рішення суду виконувалося manu militari -силою зброї.
  
   У період пізньої Імперії рівність римських громадян перед законом почала зникати, громадяни були розділені на honestiores та humiliores. Бідняку зі статком, меншим за 50 золотих, заборонялося виступати звинувачем (D. 48. 2. 10). Не міг простолюдин вчинити позов високопоставленій особі за зловмисний обман dolo malo (D. 4.

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>