адності права, похідним від цієї владності. Тобто воля опосередковується у праві через владність, а не є безпосередньою ознакою права.
  Владність права, однак, не зводиться лише до його примусового характеру, як і сама влада — лише до примусу. Таке ототожнення можливе лише для тоталітарних держав, але в умовах тоталітаризму, диктаторських режимів про наявність права говорити недоречно. Причому модель права має пов'язуватись не тільки і не стільки з суто примусовим велінням, примусовою владністю, а тим більше каральністю приписів, хоча ця ознака не може остаточно відкидатися. Вона є похідною від розуміння належного у праві та від уявлень про механізм здійснення права. Нормативність як належність, необхідність правових норм відрізняється від нормативності інших соціальних регуляторів
  
  
  
  56
  
  57
  
  
  
  лише способами їх реалізації, гарантування, забезпечення. Тобто, якщо необхідність, загальнозначимість будьяких інших соціальних регуляторів має вираз їх значимості, обумовлений внутрішньою переконаністю членів суспільства щодо їх цінності, то необхідність і загал ьнозначимість правових норм, окрім цього, має ще й вираз загальнообов'язковості як такої необхідності, що грунтується на неможливості і недозволеності іншого та забезпечується за допомогою спеціальних суспільних правових інститутів.
  Підсумовуючи сказане, зазначимо, що сутність права розкривається через два, на нашу думку, найголовніших визначення. З пізнавальнораціоналістичної точки зору право — це свобода, обумовлена рівністю, рівне мірило свободи (правомірний порядок). Однак це визначення доповнюється регулятивним визначенням права як легітимованих у суспільстві норм, детермінованих досягнутим суспільством рівнем моралі і етики, які спираються иа владні засоби охорони.
  З'ясування сутності права дає можливість

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>