особи: кожна людина є особою, і, отже, за всіма однаково повинна визнаватися їх принципова свобода, взаємно обумовлена у своєму дійсному прояві. Таким чином, моя свобода, як право, а не сила тільки, прямо залежить від визнання рівного права усіх інших. Звідси ми отримуємо основне визначення права: право є свобода, зумовлена рівністю. В цьому основному визначенні права індивідуалістичне начало свободи нерозривно пов'язане з суспільним началом рівності, а тому можна сказати, що право є нічим іншим, як синтезом свободи і рівності. Поняття особи, свободи і рівності становлять сутність так званого природного права»2.
  Таким чином, свобода, як основа всякого людського існування, і рівність, як необхідна форма всякого суспільного буття, в своєму поєднанні утворюють людське суспільство, як правомірний порядок. Ними утверджується щось загальне і однакове, оскільки права усіх рівно обов'язкові для кожного і права кожного — для усіх. Але очевидно, що проста рівність може відноситися лише до того, в чому всі тотожні між собою, до того, що в усіх є загальним. Загальним же у всіх суб'єктів права є те, що всі вони однаково є особами, тобто самостійними або
  
  вільними істотами. Отже, виходячи з рівності як необхідної форми права, ми завершуємо свободою як її необхідним субстратом1.
  Цікаво, що подібне розуміння права перекликається з правовим вченням І. Канта. Особиста свобода, за Кантом, яка розглядається формально, є свавілля або здатність окремої особи діяти за своїм розсудом, наскільки це в її владі. В цьому й полягає можливість зіткнення сфер свобод окремих осіб. Тому закон свободи й обмежує свавілля однієї особи свавіллям іншої, щоб ніхто не порушував свободи іншого. Тобто особиста свобода будьякої особи обмежується певними межами і встановлює та наповнює певну сферу, яка і є правом 2.
  В.

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>