начення, який бік його як складного суспільного феномена досліджується.
  Розбіжність у визначенні права обумовлена тим, яка саме правова доктрина кладеться в основу такого визначення: природноправова, нормативістська чи соціологічна. Причому це характерно як для західної, так і для вітчизняної юридичної науки. Простежимо це більш детально.
  У період формування традиції права на Заході панівною була теорія природного права, тому й право визначалося як модель людської поведінки, як правило належного, необхідного, а не як реально існуючі позитивні норми.
  В подальшому, при домінуванні юридичного позитивізму (однак при збереженні загального плюралізму поглядів на право), переважав погляд на право як на діючі правила поведінки, похідні від волі законодавця. Така позиція досить поширена і сьогодні. Чим же це обумовлено? Насамперед, очевидно, тим, що за умови високого рівня легітимності влади, розвинутості демократичних інститутів врахування думки населення при прийнятті законів немає значного розриву між громадською думкою і приписами законів. Законодавство стає продовженням волі загалу, а не діє всупереч цій волі. Правильний, справедливий закон і є, таким чином, правом. Право набуває виразу закону, а закон стає втіленням права. Однак, оскільки абсолютної тотожності не буває в жодному суспільстві, то й для Заходу питання відповідності права моральноетичним підвалинам суспільства і відповідної корекції закону в усі часи було досить актуальним. Тому чимало вчених не пов'язують право виключно з приписами держави.
  Г. Дж. Берман зазначає: «Традиційно прийняте поняття права як корпусу правил, похідних від статутів і рішень судів, яке відображає теорію волі законодавця (держави) як вищого джерела права, зовсім непридатне для того, щоб підтримати дослідження транснаціональної правової культури.

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>