|
переконання він стає законом, зобов'язуючим і зв'язуючим мене»1.
Легітимація приписів держави, хоча й є головною, але не є виключною у визнанні їх правовими. Правовими вони будуть, окрім зазначеної відповідності волі народу, за умов дотримання цілого ряду інших додаткових вимог (вони є додатковими з огляду на те, що їх недотримання означає викривлення дійсного волевиявлення народу, або ж те, що вони мають опосередкований характер): політичних (легітимація влади), моральних, ідеологічних та формальноправових.
Легітимація влади. Влада, яка не одержала підтримки своїх повноважень визнаним у суспільстві шляхом, не може претендувати на правовий характер своїх приписів, нехай і виданих з добрими намірами. Навіть найкраще правило поведінки не стане правом, якщо не виходитиме від легітимної суспільної влади, тобто щодо якої не відбулась процедура суспільного визнання і виправдання. Характерним прикладом можна вважати низку актів утвореного у результаті антинародного перевороту Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР, виданих 18 — 20 серпня 1991 року. Ані заклики до підтримки путчу, ані заборона мітингів і демонстрацій та призупинення діяльності політичних партій, ні навіть обіцянки забезпечити усіх міських жителів садовогородніми ділянками розміром до 0,15 га та інші принади2 не легітимували влади ДКНС та його приписи.
Легітимація влади, а також її приписів є досить складним процесом, вона може здійснюватись у різноманітних формах. Згідно з класифікацією форм легітимації влади, запропонованої М. Вебером, можливі традиційна форма легітимації (згідно з традиціями, звичаями, додержавними політичними відносинами), харизматична чи емоційновольова (коли влада визнається як містична властивість, послана «з неба», заснована на звичці, на емоційному зв'язку наступників з ліде
1 Гегель
|