орюється? Відповіді на ці питання дає аналіз складових права і умов його формування, про які йшлося вище, тобто наявність правових норм — моделей поведінки, що об'єктивовані (легітимовані) у суспільстві як правові, та його соціальних атрибутів — суспільних (чи державних) інститутів розсуджування, інших механізмів їх реалізації.
  Ключовим, фундаментальним критерієм істинного процесу правотворення, а відповідно і правового характеру закону, є те, що закон має відповідати волі та інтересам народу. Але дана теза не декларативна. Ця воля, ці інтереси є детермінантами правового характеру закону через детермінованість волею народу суспільної і державної влади. Таке твердження не суперечить нормативістській школі права, представники якої визнають, як зазначалося, вслід за К. Марксом і Ф. Енгельсом, детермінованість закону цією волею та інтересами. Але при цьому вони впадають в серйозне протиріччя, визнаючи, з. одного боку, таку детермінованість, з іншого — припускаючи можливість неправового закону, а з третього — ототожнюючи закон із правом.
  Ця суперечність не усувається визнанням неправовими лише тих положень закону, які не виконуються на практиці через явну застарілість, декларативність, тому що ознаки неправового вишукуються лише у сфері технічного викладу закону, технології законотворчості, а не у сфері обумовленості закону народною волею. Останнє ніколи не підлягало сумніву, але було лише ідеологічним прикриттям сутності держави (декларованої як загальнонародної, як держави трудящих і т. ін.).
  1 Явич Л. С. Сущность права. С. 116.
  2 Гегель Г. Я. Ф, Философия права. С. 247,
  
  
  
  30
  
  31
  
  Конкретні аспекти детермінованості закону волею народу не піддавались спеціалізованому аналізу.
  Поєднання народної волі і владних державноправових велінь призводить, безумовно, до визнання

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>