завершує процес формування права і відображає соціальні фактори цього процесу у вигляді піднесення волі класів, які стоять при владі, в загальнообов'язкові правила поведінки — правові норми2.
  Що ж означає для законодавця така детермінованість його дій і як ця детермінованість виявляється у конкретній діяльності?
  Досить характерною щодо цього є позиція Л. С Явича, який наголошує, що мова йде не просто про те, що позитивний (юридичний) закон не може себе утверджувати замість об'єктивної закономірності, а й про те, що сама законодавча функція неодмінно включає в себе теоретичне освоєння дійсності, волю в її «теоретичній енергії». Теоретичний компонент включає тут відкриття і формулювання «дійсного закону»3.
  Для того, щоб норма стала правовою, вона має бути матеріально детермінованою, не протиставлятись об'єктивним закономірностям, відображати не просто типову поведінку, а саме таку, яка становить зміст особливих відносин, а їх сторони повинні мати відповідні права і обов'язки, які об'єктивно вимагають офіційного визнання4.
  Правотворення, таким чином, завершується державними настановами. А об'єктивне право стає нічим іншим, як сукупністю загальних норм, сферою рішень і дій у межах закону, який передбачає юридичні обов'язки та відповідальність за їх невиконання5. Л. Явич говорить з цього приводу, що термін об'єктивне щодо права означає, що юридичні норми здобувають свою об'єктивацію в державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремого індивіда; термін суб'єктивне вказує, що мова йде про право, яке належить суб'єкту — учаснику суспільних відносин, про його наявні юридично визнані можливості, якими він може користуватися за своїм розсудом6. І, нарешті, формулює остаточний висновок: законодавець не творить право, а займається нормотворчою діяльністю, творить закони7.
  Така

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>