го періоду на цій основі сформувалися дві позиції.
  
  Прихильники першої, досить категоричної, вважали, що право існує незалежно від людини, виникає з фактичної взаємодії людей, повторюваність якої і утворює загальноприйняту «норму», «правило»1. Другої — що правова норма є елементом суспільної свідомості, продуктом спеціалізованої ідеологічної діяльності2.
  Перша точка зору є буквальним тлумаченням тези «Маніфесту Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, вона відмовляє законодавцеві у будьякій творчості.
  Думка про самостійне існування права виникла у суспільній свідомості ще у давнину та існувала на перших етапах людської цивілізації. Вона, по суті, відтворює позицію історичної школи права до часів Р. Ієрінга, який перший обгрунтував активну роль держави у правотворениі. Прийнятне пояснення такому розумінню права, на наш погляд, полягає не лише в глибокій повазі до норм, вироблених попередніми поколіннями, до «звичаїв предків», а в тому, що на первісних етапах виникнення держави переважала стійка уява про незалежність права як соціального феномена відносно держави, про необумовленість права державою, визнання додержавного періоду його існування. І тому, навіть з появою держави, довгий час жодному суверену не дозволялося створювати власні правові норми або ж взагалі втручатися у процес правозастосування. Ми бачимо це на прикладах функціонування римської правової системи, діяльності преторів (перегрінського і цивільного), спостерігаємо на межі середньовіччя, коли влада не брала на себе функції щодо розвитку правової системи, а право не ототожнювалось із наказами суверена3. Однак зі зміцненням держави, посиленням впливу державних органів на правотворчість та судочинство таке розуміння права втратило реальне підґрунтя.
  Послідовнішими, з огляду на сучасний процес правотворення,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>