творення права будького іншого, крім самого суспільства, є неправомірним (для спрощення викладу ми не торкаємося тут питання про існування права в частині суспільства, окремих стабільних соціальних спільнотах, що буде розглянуто в подальшому). Це пов'язано із розумінням правильності, справедливості суспільного устрою, розумінням народного суверенітету. З огляду на народний суверенітет як вияв самостійності, верховенства, повноти влади народу суспільство здатне до самоуправління, регуляції його життєдіяльності.
  Зі становленням цивілізації і формуванням держави суспільство набуває ознак суспільства громадянського, де верховна влада діє в інтересах загального блага і громадяни можуть брати рівну участь в усіх вигодах суспільного життя (Арістотель). Ця верховна влада вважається законною до тих пір, доки існує згода тих, ким ця влада управляє. А народ, як зауважує Хеллоуелл, не дає такої згоди раз і назавжди,
  
  оскільки дарування згоди є безперервний процес. Більше того, згода задумана не як пасивна поступливість, а як активне схвалення1.
  Слушною є, на наш погляд, думка Дж. Локка про те, що суспільство передує державі, оскільки воно існує «по природі», і тільки з формуванням держави суверенітет народу добровільно відчужується останнім державі, але ніколи не поглинається державою2. Ця позиція знаходить все більше прихильників у сучасній філософськоправовій літературі3.
  Якщо держава і зникає, суверенітет народу разом з нею не зникає. Саме з суверенітету народу походить його право на самовизначення і створення нової держави, а також, відповідно, здатність і суверенна повноважність народу на формування держави, її органів, на контроль за діяльністю держави, відповідальність її перед суспільством за свою діяльність. Так вважає і 3. Черниловський: «Суспільство може і повинно взаємодіяти

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>