, передбачених Конституцією України.
  У Конституції України використовуються різні способи недопущення обмеження прав і свобод людини. Це, насамперед, визнання на конституційному рівні невідчужуваності, непорушності прав і свобод людини (ст. 21 Конституції). Тим самим в основу конституційноправового регулювання прав і свобод людини покладено принцип їх природного характеру, визнано, що не держава наділяє людину правами і свободами (дарує їх), а ці права й свободи належать людині в силу И сутності, в силу того факту, що вона людина. Роль держави полягає лише у тому, щоб не порушувати цих прав і не дозволяти їх порушувати іншим суб'єктам. Проголошення невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини заперечує їх обмеження самою зміною бачення природи людських прав.
  Щодо певної частини прав Конституція не допускає будьяких обмежень. Це є заборонні норми, нормипринципи, зокрема, норми щодо заборони позбавлення громадянства (ст. 25), заборони підданий людини без її вільної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам (ст. 28), заборони примушування до вступу в будьяке об'єднання громадян чи обмеження у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій (ст. 36) тощо. До нормипринципу, який не допускає будьяких виключень, належить положення ст. 55 Конституції, згідно з яким усі права і свободи людини та громадянина захищаються судом.
  У більшості випадків Конституція України, визначаючи обсяг конкретних прав і свобод людини, встановлює й випадки обмежень зазначених прав. Так, здійснення особою права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути обмежене, згідно зі ст. 34 Конституції, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>