Ідея природного права у тому вигляді, в якому вона відроджується наприкінці XIX століття, частково позбувається своїх давніх помилок. її представники (Г. Спенсер, Р. Штаммлер, Є. Трубецькой та ін.) визнають змінюваність правових норм, розрізняють норми ідеальні і необхідно існуючі у житті. Наголошується на практичних вимогах природного права: вдосконаленні існуючого права у порівнянні з ідеальними нормами, необхідності покладення останніх в основу правопорядку.
  Тільки перехід на позиції природного права (так вважав П. І. Новгородцев) дає змогу вірмо визначити проблему зв'язаності правом держави, оскільки природне право спрямовує діяльність держави.
  Висновки природноправової доктрини про зв'язок права з властивостями людей, наділених свідомістю, інтерпретуються позитивною доктриною як визнання важливої ролі свідомості, ідеального, психологічного фактора у правотворенні й розвитку права. Вважається, що
  
  
  
  вивчення цієї ролі має величезне значення і для вивчення самого права, пізнання його первісних джерел, його природи (як фактора психіки людини), внутрішніх основ і генезису. Заперечення ж самими представниками природноправової доктрини принципів і норм природного права як безпосередньо діючого права, а також визнання змінюваності норм природного права дозволило зробити висновок, що природне право не є особливим видом права відносно позитивного права, а лише ідеальною його моделлю, бажаним правом, без атрибутів позитивного права.
  Таке уявлення про природу права призвело на початку XX століття до спроби синтетичного погляду на право, який охоплював би існуючі протилежні уявлення про нього.
  Намагання синтезувати й узгодити різноманітні теоретичні погляди на право спостерігалися і раніше. Переконливий приклад — філософія Гегеля, де усі моменти буття є моментами діалектичного

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>