ають зміст і обов'язковість права. Воля ж законодавця, за цим вченням, не має ніякого значення, оскільки не впливає на формування права.
  Однак така точка зору виявилася досить вразливою. З одного боку, простежувався певний збіг такого підходу з поглядами прихильників природноправової доктрини. І тут, і там право визнавалося незалежним від особи та законодавця, розрізнялися лише джерела права (воля Бога, розум, народний дух). Тут і там право постає як ідеальні правові норми, законодавець повинен тільки викласти їх належним чином на папері. Розбіжності виявляються лише у методі пізнання права: природноправове вчення виводить його шляхом умовиводів, а історичне — емпіричним шляхом. З іншого боку, початкові погляди представників історичної школи відповідали потребам реальності — життя відкидало сліпе уявлення про право, що сформувалося у надрах абстрактного народного духу, народної свідомості.
  З часом недоліки історичної школи права частково нівелюються. Це знаходить, зокрема, свій вияв у поглядах видатного німецького вченого Р. Ієрінга, який піддає критиці закономірну теорію правотворення, визнає свідомі зусилля особи і боротьбу інтересів факторами правотворення, а державну владу — формальним джерелом права. Ієрінг, на противагу народному звичаю, віддає пріоритет закону, визначаючи законодавство як свідому і закономірну форму правотворчості і визнаючи активну роль законодавця. Ієрінг писав у знаменитому творі «Мета в праві», що у суспільстві в усі часи і на всіх ступенях розвитку існують відношення влади і підкорення. Такими є рабство, кріпосне право, суспільна влада. Влада в суспільстві поступово виробляє правила поведінки для підвладних і для себе самої. Ці правила називаються правом. Сила створює право. Право є політика сили. Воно не може вважатися чимось вищим, що служить самому

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>