конституційному, але закону. Така конкуренція стала б деструктивною силою, яка б зруйнувала усю правову систему України, призвела до паралічу правозастосувания, посилила правовий нігілізм.
  У цій ситуації Верховна Рада і Президент як суб'єкти конституційного права, які одержали свої повноваження безпосередньо від народу, уклали Конституційний Договір.
  Укладення Договору було політичним компромісом. Варто погодитися з висновком Венеціанської комісії Ради Європи, яка, розглянувши цей документ, зазначила, що він є тимчасовим рішенням, базується на політичній угоді і не є рішенням, відповідним до конституційної ієрархії «джерел права, передбаченої Українською Конституцією 1978 р. Однак це розв'язання відповідає принципу законності, оскільки
  
  
  
  80
  
  691308
  
  81
  
  воно зобов'язує українські органи влади дотримуватися визначеного та стабільного статусу, схваленого парламентом, а не грунтуватися на неофіційних політичних домовленостях, які перебували під постійною загрозою змін. Відверто кажучи, ми маємо визнати, що відбувся перелом в українському конституційному процесі, але це є перехідний перелом, який триватиме до того часу, поки повна законність правопорядку не буде відновлена шляхом прийняття нової Конституції»1. На наш погляд, цей загальний висновок вірний з огляду на виключний, перехідний, тимчасовий і фрагментарний характер цього Договору.
  Легальність закону чи будьякого іншого акта означає його ієрархічну відповідність Конституції (иесуперечливість), прийняття відповідно до визначеної Конституцією і законами компетенції законодавчого органу, а також дотримання законотворчих процедур, інших юридично значимих для прийняття закону вимог. Така легальність є обов'язковою для будьякого акта чи рішення державних органів. З цієї точки зору Конституційний Договір є частково

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>