тивостей, мають загальнообов'язковий характер, їх слід додержувати у повсякденному житті, вони — орієнтир та імператив для держави.
  Природноправове вчення цього періоду має індивідуалістичний, атомістичний і механістичний характер. За визначенням професора М Палієнка, людина у такій природноправовій філософії «розглядається сама по собі, як абстрактний індивід, ізольована особа, поза всяким впливом середовища та історичних умов»1. Так само уявлялась і держава — як механічне з'єднання індивідів, а індивід та його розум, природні властивості та права розглядались як основа держави.
  Ідея природного права з новою силою постає у XVII столітті (саме на цей час припадає розробка власне доктрини природного права), її відродження слід розглядати у контексті взаємозв'язку геополітичних, соціальноекоиомічних зрушень і еволюції нормативноправових регуляторів у Європі після падіння Римської імперії, згодом — розпаду Франкської держави та утворення на її терені ряду незалежних держав.
  Досконале римське право було сприйняте спочатку не як «практичне», діюче право (після падіння Римської гмперії на території Європи досить тривалий час використовувалось «варварське право», зокрема, «Салічна правда» (Lex Salica) у Німеччині, кутюми Франції тощо), а через університетську освіту — як ідеальна модель, право належного. Таке право, як зауважує Р. Давід, зосереджувалось не на судовому розгляді, судових процедурах, засобах виконання, а на моделюванні норм, що відповідають справедливості та моралі2.
  Норми «варварського права», на думку університетських вчених, не відповідали критеріям моралі і справедливості, тому й не користувалися їх прихильністю. Гостра критика недоліків цих норм, з одного боку, і можливості, що відкривалися із систематизацією і подальшим пристосуванням норм римського права до потреб

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>