60361.
  3 Там само. С. 365.
  * Себайн Д., Торсон Т. Історія політичної думки. С. 495. 3 Антология мировой политической мысли. Т. 1.С. 428.
  
  
  
  62
  
  63
  
  корисна, оскільки вона не може мати іншої мети, крім загального блага; і міцна, оскільки поручителем за неї виступає вся сила суспільства і вища влада. До тих пір, поки піддані підкоряються такого роду угодам, вони не підкоряються нікому, крім своєї власної волі; і питати, які межі прав власне суверена і громадян, означає запитувати, до яких меж простягаються зобов'язання, що ці останні можуть брати у відношенні до самих себе — кожний у відношенні до усіх і всі у відношенні до кожного з них. Із цього випливає, що верховна влада, якою б необмеженою, священною, недоторканною вона була, не переступає і не може переступити межі загальних угод і що кожна людина може повністю розпоряджатися тим, що їй ці угоди надали із його майна і його свободи; так що суверен ніяк не вправі накласти на одного із підданих більший обов'язок, ніж на іншого. Оскільки тоді спір між ними набуває приватного характеру і тому влада суверена більше не компетентна»1. Ідеали загальної справедливості, породжені розумом, і потреба взаємності цієї справедливості приводить Руссо до висновку про необхідність законів, які повинні мати загальний для всіх характер, оскільки загальна воля не може висловлюватись з приводу приватного предмета.
  Закони є лише умовами громадянської асоціації, тому народ має бути їх творцем. Однак, запевняє Руссо, для перетворення народної волі на акти потрібен законодавець (Руссо не вірить у можливість народного представництва. — А. 3.) І якщо законодавча влада належить народу і тільки йому, то виконавча — тільки суверену2^
  Ідеї французького просвітництва розвиваються вченими інших країн Європи. Особливого резонансу вони набувають

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>