лення від загальної філософської лінії Вейсмана і Ніцше (про необхідність удосконалення людства як виду) знаходять відгук у філософії права, зокрема в її історичній доктрині.
  Протягом усього періоду існування цивілізації простежується суперництво, протистояння і навіть боротьба двох течій, шкіл у філософії права — природноправової та історичної. В основі такого дуалізму права лежать різні підходи до розуміння джерел права, його походження, які, в свою чергу, спирались на загальні філософські вчення.
  Ідея природного права, яка довгий час розвивалась у формі абсолютного природного права, грунтувалася на переконаності в існуванні загальних і незмінних законів світового життя і людських відносин. Вважалося, що кожна жива істота має природні властивості, які неминуче виявляються у її поведінці, а природний закон є незмінною та універсальною етичною або правовою нормою людської поведінки.
  Однак, якщо в античному світі джерело природного права — у вічному природному законі (натуралістична концепція), який не може бути встановлений людьми, а має у своїй основі божественний розум і
  
  його силу, у середні віки — у Розумі і Волі Бога, то на початку нового часу раціоналістичне вчення про природне право на основі прогресивної на той час філософії Декарта вбачає таким джерелом самосвідомість і мислення людини, її розум як силу, здатну не тільки встановити нові істини, а й перебудувати світ і суспільний порядок. Натура і властивості людини (у Г. Гроція — устремління до спільності, Т. Гоббса — страх і егоїзм, Б. Спінози — природна сила і самозбереження, X. Томазія — потяг до добробуту, Дж. Локка — природна свобода індивіда, Г. Лейбніца — любов, у Ж. Ж. Руссо — моральна і політична рівність та свобода) визначають абсолютні принципи та державний лад. Норми, вироблені на основі цих властивостей,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>