ьності населення або
  прав і свобод інших осіб.
   Однак в КК РРФСР існував такий кримінально-правова заборона, як втеча
  за кордон або відмова повернутися з-за кордону як різновиду (одного
  із способів) зради Батьківщини (ст.64).
   Таким чином, реалізація зазначеного права людини (свобода виїзду з
  країни, свобода вибору місця проживання) служила підставою для притягнення
  його до кримінальної відповідальності за особливо небезпечний державний злочин
  і тим самим призводила до порушення міжнародно визнаних норм, що стосуються
  прав людини. А. В. Наумов справедливо зазначає, що "визнання Росією загальновизнаних
  норм міжнародного права (в Декларації прав і свобод людини і громадянина
  і в Основному законі) означає, що втеча за кордон або відмова повернутися
  на Батьківщину не тільки фактично і легально (на конституційному рівні) декриміналізовані,
  але й безпосереднє застосування цих норм міжнародного права означає і
  одночасне поширення на ці випадки принципу зворотної сили кримінального
  закону, тобто засуджені раніше за вказану форму зради Батьківщині по ст.64
  КК РФ (якщо їх дії не містять в собі складу зради Батьківщині за іншими
  ознаками або складу іншого злочину, наприклад, передбаченого тією
  ж ст.83 КК) підлягають реабілітації з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками
  правового і морального плану "* (3).
   Тільки після проголошення Росією загальновизнаних

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-24 * збірник літератури №26 * >>>далее>>>