ристи,
  намагаються критикувати цю категорію, виявляються безсилими перед найширшої
  практикою розповсюдження феномена, що позначається нею. Саме такий висновок можна
  зробити, зокрема, прочитавши статтю з цього питання, опубліковану в
  журналі "Законодавство" 19.
   Автори ж більшості публікацій навіть не допускають думки про те, що авторитет
  інституту "доручення на право керування автомобілем", яким в даний
  час користуються більше половини російських автолюбителів, може бути похитнута.
  Як же вони розуміють суть даного інституту? Типовим є наступний текст:
  "Якщо ви керуєте чужу машину за дорученням, то це довірче управління.
  Якщо ви можете і продати її за дорученням, то це майже траст20. Якщо довіреність
  робить вас власником машини, це вже траст "оцінити кожне з цих трьох
  "якщо", надрукованих у 30 тисячах примірників.
   Між тим, приводів засумніватися в законності і правомірності подібної конструкції
  є чимало. Найголовніший привід - це конструкція довіреності, що підкреслено
  у згаданій статті А.Г. Барсегян. Дійсно, якщо довіреність, як
  встановлює ст. 185 ЦК, це повноваження представництва, а метою представництва
  є вчинення правочину представником від імені акредитуючої (ст. 182
  ГК) 21, то доручення на право керування існувати просто не може, бо
  керування автомобілем не є угодою.
   А.Г. Барсегян називає доручення на право керування "одностороннім
  наданням права користування

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-51 * збірник літератури №26 * >>>далее>>>