до V ст. характеризувалося обтяжливим формалізмом і вузькоперсональ-
   ною природою договірних зв'язків. Діяв принцип: Per extraneam personam nobis
   adqjiri non potest — Неможливе придбання на нашу користь через сторонню
   особу. Якщо до цього додати важливість, яку право надавало автономії особис-
   тості, стає зрозумілим, чому концепція представництва в римському праві не
   розвивалася. Лише за юстініанської епохи (527—565 pp.) можна знайти ознаки
   зародження відповідної теорії. Римське право визнає за прокуратором (procura-
   tor) — повіреним у договорі доручення — загальні повноваження представницт-
   ва І.особа, яку представляють, була завжди великою родиною), а за інститором
   (institor) — управляючим маєтком — обмежені повноваження представництва з
   продажу майна свого господаря. Відносини будуються за принципом непрямого
   представництва: усі придбання прокуратор і інститор роблять на своє ім'я. Вико-
   навши доручення, вони повинні повернути довірителю все отримане: усі плоди
   та збільшення і навіть сплачене їм третіми особами неналежним чином. Пред-
   ставництво тут було найпримітивнішим: прокуратор за допомогою договору,
   який він укладав, не породжував ніяких прав для родини, яку він представляв,
   навпаки, остання виступала гарантом виконання прокуратором своїх обов'язків
   стосовно контрактанта. Представництво ніколи не розглядалося римським
  
   Представництво і довіреність 197
   правом

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-1638 * збірник літератури №2 * >>>далее>>>