титут права оперативного управління вперше отримав глибоке і послідовне юридичне обгрунтування у працях А.В.Венедиктова. Теорія права оперативного управління, сфор-
   289
  
  
   мульована ним ще в 1948 р., отримала в юридичній літературі широку підтримку і була сприйнята радянським законодавством. Так, відповідно де ч.2 ст.89 ЦК (у редакції до 20 травня 1985 р.) державне майно, закріплене за державними організаціями, перебувало в оперативному управлінні цих організацій, що здійснювали у межах, встановлених законом, відповідно до цілей діяльності, планових завдань і призначення майї права володіння, користування і розпорядження майно Указом Президії Верховної Ради УРСР від 20 травня 1985 вказану норму було вилучено із ст.89 ЦК УРСР і одночасно введено нову ст.87' під назвою «Оперативне управління майном», дія якої була поширена на державні, міжколгоспні інші державно-кооперативні організації.'
   Останнім часом, особливо у період розробки та обговорення проекту Закону про власність, загострилися дискусії щодо ефективності інституту права оперативного управління і доцільності дальшого його збереження у правовій системі, у ході якої виявилися як прихильники, так і противники цього інституту.2 Не випадково у Законі СРСР про державне підприємство (об'єднання) 1987 р. право оперативного управління не знайшло безпосереднього закріплення (втратив дію з 7 березня 1991 р.).
   На наш погляд, низька ефективність діяльності багаті державних підприємств не є результатом принципової непридатності конструкції права оперативного управління. Ці негативні наслідки головним чином пов'язані з вихолощення реального змісту правомочності державних підприємств, і необгрунтованими обмеженнями їхніх прав щодо володінні користування і розпорядження ввіреним майном і виготовленою продукцією, фондами матеріального

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-522 * збірник літератури №2 * >>>далее>>>