ому разі слід говорити про право власності громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прийнято розмежовувати право власності в об'єктивному і суб'-єктивному значенні.
   Так, в об'єктивному значенні право приватної власності громадян — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення і забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.
   Право приватної власності громадян в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.
   Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п. 1 ст.2 Закону України «Про власність», в якому сформульоване загальне (фактично науково-теоретичне) визначення права власності, відповідно до якого «право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном». Подібного визначення поняття права власності не містили ні Цивільний кодекс УРСР 1922 р., ні Основи цивільного законодавства 1961 р. та Цивільний кодекс УРСР 1963 р., ні Основи цивільного законодавства 1991 р. Наведеному визначенню притаманні істотні недоліки. Насамперед, навряд чи коректно ототожнювати право власності з суспільними відносинами. Суспільні економічні відносини, дійсно, можуть бути врегульовані нормами права, але ця обставина аж ніяк не розкриває суть права
   238
  
  
   власності як юридичної категорії. Досліджувана норма про поняття права власності не містить важливих ознак, які б указували на приналежність певних правомочностей

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-522 * збірник літератури №2 * >>>далее>>>