я обмеження щодо їх кількості або розмірів (наприклад, щодо жилих будинків, нежилих будівель, продуктивної і робочої худоби, дозволених дрібних засобів виробництва). І хоч для переважної більшості об'єктів права особистої власності законодавець не встановлював прямих кількісних обмежень, можливості громадян у створенні особистої власності знаходилися у безпосередній залежності від чітко визначених розмірів оплати праці в суспільному секторі народного господарства, яка в умовах соціалізму вважається головним регулятором міри праці і споживання.
   Здійснення громадянами права особистої власності та обсяг їх правомочностей повністю підпорядковувалися суто особисто-споживчому призначенню такої власності. Формальна на відносини власності громадян поширювалося загальне правило ст. 86 ЦК УРСР 1963 р. про те, що «власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, установлених законом». Тобто, діяло правило: власник вправі вчиняти правомочності щодо майна лише в межах, окреслених законом. Відповідно громадяни могли примножувати своє майно лише за підставами, перерахованими в законодавчих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно права власності.
   Особливу роль в недопущенні «збагачення» громадян відігравала норма про те, що особиста власність не повинна «служити для одержання нетрудових доходів, використовуватись на шкоду інтересам суспільства» (ч. ІІІ ст. 88 ЦК УРСР 1963 р.). Громадянам заборонялося займатися приватнопідприємницькою діяльністю і використовувати для цього власне майно, здавати його за договорами найму за плату в розмірах, перевищуваних граничні межі, встановлені законодавчими актами. Звертає на себе увагу відсутність конкретних критеріїв для визначення дійсного змісту понять «нетрудовий доход» і «використання майна на шкоду

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-522 * збірник літератури №2 * >>>далее>>>