в більше трьохсот оповідань, українізуючи сюжети й образи античної і середньовічної літератури. Його вважають типовим представником українського бароко в ораторській прозі.
  Стефан Яворський, викладаючи риторику в КиєвоМогилянській академії, написав працю, яку також можна називати підручником з риторики, «Риторична рука», в якій виклав теоретичні засади риторики стосовно п'яти її розділів (п'яти пальців «риторичної» руки): інвенція, диспозиція, елокуція (елоквенція), меморія, акція. У Яворського — це винахід, розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам'ять і виголошення.
  Степан Яворський був автором панегірика «ЕсЬо» гетьману Івану Мазепі (1689 р.), а через 20 років він же за наказом царя Петра І написав (уже як блюститель патріаршого престолу в Москві) і проголосив анафему Івану Мазепі. У вірші «Іпуішрегіит Магерае» він назвав гетьмана України ядовитою, лукавою змією, «бьівша вождя Івашки Мазепьі»'.
  Особливою увагою в Україні користувалася грецька міфологія й антична риторика у бароковий період розвитку української культури, коли найхарактернішими її ознаками були пишномовність, урочистість, яскравість образів і прикрас. Герої й сюжети грецьких міфів часто використовувалися як символи й емблеми, алегорії у величальних та компліментарних віршах на честь державців, вельмож, воїнів, праведників, «на герб», «на клейнод». У вірші «На герб... княжат Острозьких» Даміана Наливайка (1601 р.) натрапляємо на образи покровителя мистецтв Аполлона, Парнасу, муз. Уславляючи родину Замойських (1631 р.), Тарас Земка у поетичному творі «На клейнод Замойських» називає їхмарсобистрими, фебоясними.
  У плачах («ляментах», «треносах») частіше використовували трагічні образи грецьких міфів — богинь, які пряли нитку життя.
  Поширенню античної міфології та риторики грецького й римського класицизму сприяла і система

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-419 * збірник літератури №16 * >>>далее>>>