омогилянську схоластику, опереджена з погляду наукового столицями, котрі колись від неї брали перші імпульси до наукового розвою». І далі: «Можна би сказати, що се старий міх, налитий новим вином. Все в ньому: пригоди і спосіб життя, вдача, мова, форма писання — все має отой двоїстий характер, являється мішаниною старої традиції з новим духом»'.
  Народнорозмовний струмінь виразно помітний у багатьох творах Г. Сковороди. Це постійні народнопісенні епітети, порівняння, метафори, народні вислови, прислів'я тощо. Наприклад: Душа моя єсть верба, а ти еси єй вода. Питай мене в сей воді, утішь мене в сей біді (ПЬснь 3я); Стоит явор над горою, все кивает | головою. Буйньї вітри повівают, руки явору ламают. А вербоч1 ки шумят низко, волокут мене до сна. Тут течет поточок близко;
  І видно воду аж до дна (Г№снь 18я); Жайворонок меж полями, соловейко меж садами (П'Ьснь 13я); Не пойду в город богатьш. Я буду на полях жить, буду вік мой коротати, гді тихо время біжит. О дуброва! О зелена! О мати моя родна! (ІТЬснь 12я).
  Оригінальним художнім явищем є «Басни Харьковскія», в яких ; органічно поєднано просту і книжну мови, що, очевидно, помітив як позитивне І. Франко, відзначивши, що байки «писані гарною, подекуди навіть граціозною прозою». У «фабулах» байок здебільшого привертає увагу проста мова. У «силах» — книжна.
  ; Григорія Сковороду можна вважати предтечею нової української 'і літературної мови на народнорозмовній, народнопоетичній мові. ' Так, присвячуючи своєму переяславському другові ігумену «найвисокочтимішому у Христі отцю Геврасію Якубовичу», що виїжджав у 1758 р. з Переяслава до Бєлгорода, прощальну пісню (погрецьки апобатеріон). Сковорода так характеризує українську пісню: «Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-419 * збірник літератури №16 * >>>далее>>>