їнський поет. В «Наймичці», в «Неофітах», в «Думках» сказав Він світові нове, гарне слово від великого, поневоленого й, здавалося, безмовного народу, і світ того слова забути не може й не сміє.
  Він був митцем нашого слова, тої простої хлопської, пониженої й опльованої мови, яка під теплим подихом Його великого серця розцвілась квітом найбуйнішим. Був арфою золотострунною, на якій українська природа й українська душа вигравали свою найповнішу пісню щастя і горя, свій псалом віри, надії й любові: віри в народ, надії на працю й безнастанний поступ, любові життя й чоловіка.
  Кого нам викликати нині з гробу, як не Його?..
  Був учителем нашим, благим і кротким, ясного розуму повним.
  Казав нам, щоби ми щирим серцем полюбили велику Руїну, щоби обіймили найменшого брата, щоби ми на чужині не шукали й не питали того, що немає і на небі, а не тільки на чужому полі, бо лиш тільки в своїй хаті єсть своя правда, і сила, і воля... Хіба ж годиться пригадувати все, що залишив нам Шевченко у своїм безсмертнім заповіті, а що ми сповнили і чого не могли, не вміли або не вспіли сповнити?
  Він, немов якийсь містичний духопікун українського народу, повис над нашим кордоном, і той кордон, тую криваву рану на нашім народнім організмі гладить, мов мати, люблячою рукою і віщим словом, мов бальзамом мастить, щоби тая давня наша рана не роз'ятрилася й не поглубилася, лиш щоби вона зросталася. І вона зростається, хоч сиплять на неї сіль і огонь, вона зростається, бо кождий з нас, кождий правдивий українець по сей і по той бік кордону чує це й розуміє, що поміж нами стоїть Він, найбільший сдинитель української землі й українського народу, найбільший український поет Тарас Шевченко...
  І кого ж нам кликати нині, як не Його?..
  Його, поета всепрощення, ми ж нині маємо так багато, так дуже багато собі і другим простити.
  Не

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-419 * збірник літератури №16 * >>>далее>>>