|
ітеся, заплачте, Німії, зо мною Над неправдою людською, Над долею злою!
Т. Шевченко
Третій раз збираємося отеє серед гуку гармат і хлюпоту людської крові на поминки того, що був апостолом правди і братання.
Третій раз сходимося, щоб пом'янути Його, по Його власному бажанню, «незлим, тихим словом».
А звідки ж нам нині того слова дістати, нині, коли світ цілий стогне з болю і виє з розпуки?
Тож, збентежені, стаємо перед Ним, і якась дивна тривога обгортає нас, щоби він не відізвався зпоза гробу: «Пощо кличете мене д'собі ? Відложіть це свято на пізніше, аж тисячі передчасних могил поростуть зеленою травою, аж рільник кине кріс, а возьме плуг у руки, а з діточих невинних зіниць щезне жах смерті!.. Лишіть мене!»
А прецінь — ми Його не годні лишити. З Чернечої гори, знад широкого Дніпра кличемо його через боєві лінії аж тут, над синій Дунай, щоби
нас потішив, розгрішив і напутив, щоби понад кервавою теперішностю
повінчав минуле з майбутнім.
Бо й кого ж нам нині викликати з гробу, як не Його? Він не тільки найбільший з наших людей, але й найчистіший. Весь
мов з хрусталю, мов якась жива і животворча мрія. До Него не причіпиться
ніякий докір. Не ми Йому, а Він нам мав і має право докоряти. І докоряє. Мов розгніваний батько на винуватих синів, гукав на предків наших:
Раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття...
І від того докору нам ще нині лиця соромом палають, і кождий з нас дав би не знати що, щоб з тих лагідних уст не нам були гіркі слова.
Та вони мусили впасти, і добре, що впали...
І кого ж нам кликати нині, як не Його?.. Він дарував нам не тільки найцінніші твори, але дав нам своє життя, мов якийсь прегарний поетичний твір. Нема у Него боєвої лінії між думкою і словом, між словом і ділом, між поезією і життям. Єсть один Тарас Шевченко, найбільший і дійсно великий український
|