я честі, а може, лише для непомильності дорогого національного поета.
  Та я думаю, що для нас, виплеканих і викоханих Шевченковою піснею, у яких Шевченкове слово нерозривно зіллялося з усім найкращим і найвищим, що дає нам новочасна наука і новочасна культура, — що для нас давно настала супроти Шевченка ота історична перспектива. Ми можемо спокійно слідити за кождим розмахом його орлиного крила, можемо розбирати критично його погляди і не потребуємо жахатися ущербу для його честі й для нашої національної гордості, коли нам доведеться признати якийсь його погляд хибним або думку якусь неясною. Ми знаємо, що наш поет був чоловік, значить — міг і мусив помилятися. Його «Кобзарю для нас не Коран і не Євангеліє і навіть не підручник історії, чи політики, чи філософії, і виказання одноїдругої помилки нічогісінько не вхибить його вартість у тім гарячім, чистім, щиро людськім почутті, яке ніколи не помиляється і, лежачи в основі всіх поступових і ліберальних програм, лишається безсмертним, хоч і як би змінилися побудовані на нім логічні програмові конструкції.
  Після такого представлення Тараса Шевченка як національного генія, безсмертю якого навіть його помилки не вадять, а тільки підкреслюють велич провідника нації, Іван Франко переходить до проблеми помилковості чи непомильності поета і до того, як зміст його творчості відповідав тодішньому життю нації, тобто наведений вище текст промови Івана Франка «Шевченко — ляхам» є класичним вступом, в якому грунтовно, широко підготовлено слухачів до основного змісту промови.
  А основний зміст промови починається з запрошення І. Франка до аналізу поезії Т. Шевченка «Ляхам» в контексті «вічно пекучого питання українськопольських відносин».
  Оголошення теми промови:
  Отимто я й не жахаюся просити у вас кілька хвиль терпеливості та духового співробітництва, щоб

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-419 * збірник літератури №16 * >>>далее>>>