отичною душа віруючого. Віруючий має пройнятися довірою до пастора, глибокою вірою в Бога і прагнути до вдосконалення власної душі та доброчестя.
  Великими майстрами проповідництва у греків були Іоанн Златоуст, Василь Великий, Іоанн Богослов. У Київській Русі видатними ораторами були митрополит їларіон, Кирило Туровський та багато інших освічених людей. Тривала традиція богословського І красномовства в середньоукраїнські і нові віки надбала багато жан\ рових мовних ознак сповідальності, якими й нині користуються ^ українські проповідники: пишномовність, урочистість, благо| пристойність, стриманість, піднесеність і разом з тим розмірко| ваність, простота і дохідливість викладу.
  | Специфіка релігійного красномовства полягає в антонімізмі І змісту: возвеличенні Божого помислу, доброчестя, благих діянь і І пониженні та осудженні диявольських сил і ницості.
  І Промовець має дбати про те, щоб високий зміст Святого Писання донести до звичайних мирян (часто — невірців), не пони| зивши його. Для цього він вдається до використання синонімічних | й антонімічних можливостей мови та до використання риторич| них фігур — антитези, порівнянь, перифраз, епітетів і метафор, | повторів і паралелізмів. Прикладом можуть служити проповіді І Патріарха Київського і всієї РусиУкраїни Філарета:
  Любов ніколи не перестає
  У молитві Єфрема Сиріна перераховано чотири головні недуги та чотири чесноти, дуже важливі в духовному житті людини. До чеснот належить насамперед цнотливість. Доброчесність — без роздвоєності, без спотворення, без викривлення, тобто така, якою її створив Бог. Якщо це шлюб, то він має бути святим; якщо дівство — його не можна порушувати. Наприклад, про Мойсея як немовля в каноні Святого Андрія Критського сказано, що він був плодом чистоти і доброчесності. Якщо подружжя веде недоброчесний спосіб

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-419 * збірник літератури №16 * >>>далее>>>