ою, але виробила свою, українську вимову її, як і інші слов'янські церкви. Є такі вимови старослов'янської мови: болгарська, сербська, українська, російська. Українська вимова богослужбових текстів відрізнялася тим, що •Ь (ять) читали як і, е — як е (а не с), й — як й (а не і), г — як г (а не як кг тощо)'.
  Можливо, найвиразнішою національною ознакою Української православної церкви є низка видань перекладів Святого Письма живою українською мовою: Пересопницьке євангеліє 1556 р., Новий Заповіт В. Негалевського 1581 р., Крехівський апостол 1560р., учительні євангелія та видання Острозької Біблії 1581 р. Це означало, що народжується нова українська літературна мова. Світ визнає літературними мовами тільки ті, якими є священні писання. Одночасно це давало грунт для розвитку українського церковного красномовства, вироблення церковної термінології в живій народній мові. І. Огієнко писав: «Уже з XVI ст. Українська Церква кохалася в церковній проповіді, і то в живій народній, чого зовсім не знала, наприклад. Церква Московська. За XVI—XVII віків, коли на Українську Церкву з усіх боків нападали різні вороги, в нас особливо розвинулася церковна проповідь, пам'ятками чого зосталися десятки грубезних томів проповідей. У нашій Церкві була навіть окрема посада «казнодія», проповідника, так що проповідь стала важливою частиною богослужб. Деякі проповідники, наприклад, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Баранович та інші, стали відомими й далеко за межами України»2. Це ритори КиєвоМогилянської академії.
  Серед риторів КиєвоМогилянської академії слід виділити проповідника (гомілета), педагога, письменникаполеміста Іоаникія Галятовського (1688). Його перу належать збірка проповідей «Ключ розуміння» (1659), збірка оповіданьлегенд «Небо нове» (1665), трактат «Месія правдивий» (1669) і риторичний

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-419 * збірник літератури №16 * >>>далее>>>