асне троп, яким повідомляється те, про що автор ніби не хотів би говорити (автор проговорився). Наприклад: я ж не кажу, що ви вкрали, просто зникло при вас; хіба хто думає, що ви дурень, просто люди не знають, що вмієте, тощо.
  Тавтологія
  Тавтологією (гр. Іашо — те саме + 1о§ок — слово) називається стилістична фігура, яка утворюється в результаті повтору тих самих споріднених слів. Від парономазії тавтологія відрізняється тим, що в ній є не тільки звуковий повтор, а й семантичний: любити великою любов'ю; ненавидіти лютою ненавистю; сидьма сидіти; ревма ревти; вільному воля, спасенному рай; січень січе, лютий лютує, березень плаче, квітень квітує;
  На кричаний крик мій—мовчазне мовчання... Я ж прагну спочатку почути ячання. І всесвіту розум поставлю на чати — Я хочу спочатку початок почати...
  (І. Драч)
  Як стилістична фігура у вжитку тавтологія близька до лексичного повтору, парономазії та інших явищ звукосемантичного зближення слів:
  Білий подих — Троянда білі пелюстки Ронить на білий папір. Хто білішого вірша напише? Отака білабіла хата Серед білогобілого цвіту.
  (І. Драч)
  У практичній мові тавтологія є небажаним явищем. Вона може створювати враження безпорадності, одноманітності мовлення. Проте в художньому мовленні, якщо тавтологія має ідейноестетичну мотивацію, вона стає виразною стилістемою. Такою є тавтологія з семантикою чужинності у поезіях Т. Шевченка, М. Рильського, В. Стуса. Наприклад:
  Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю. В чужій домовині.
  (Т. Шевченко)
  «
  Самотня ти, тополя, стоїш в чужій височині І, до чужинної весь вік байдужа мови, Мовчиш, рахуючи свої останні дні.
  (М. Рильський)
  І вже болить душа, на дуб здубіла, В цій чужаниці, чужбі, чужині!
  (В. Стус)
  Чіпляйся за кручу, як трен колючий, Чіпляйся за небо, як яблуні цвіт. Бо вже ослонився

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-419 * збірник літератури №16 * >>>далее>>>