оторканність не є абсолютним, його юридичні межі обумовлюються необхідністю узгодження як з правами і свободами інших людей, так і з
  
  суспільними інтересами. Так, право людини на свободу є настільки повним, наскільки воно не вступає в суперечність з реалізацією такого ж права іншими людьми, а, в свою чергу, право на особисту недоторканність завжди дещо обмежується у випадках, наприклад, переслідування злочинців і проведення кримінального розслідування, здійснення заходів, пов’язаних з захистом людей та матеріальних цінностей від стихійних лих, катастроф тощо. Тобто межа цього права проходить по границі співставлення між собою різних соціальних цінностей.
  Як право на свободу, так і право на особисту недоторканність закріплені в ст. 29 Конституції в найбільш загальному вигляді, що складає основу для реалізації свободи людини в будьяких площинах соціальної діяльності, у її політичному, соціальному, економічному, духовному та інших вимірах, та концентрує у собі весь комплекс різноманітних гарантій від неправомірного втручання у справи та життя людини. Відповідно і механізм реалізації зазначеного права включає в себе умови і порядок втілення в життя значної кількості конституційних положень, в яких конкретизуються ті чи інші види різноманітних свобод та гарантій недоторканності особи. Він буде поступово висвітлюватися в міру розгляду наступних статей цього розділу Конституції.
  Але які б різномантні сфери та площини застосування цього права ми не розглядали, неодмінним залишається головне — для реалізації будьякої окремої свободи або ж свободи в цілому необхідно, щоб людина фактично перебувала на волі, оскільки тимчасове чи тривале позбавлення волі автоматично перешкоджає реалізації права на свободу у будьякому вимірі. Відбиття саме цієї закономірності і знайшло місце в ст. 29, де разом

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-61 * збірник літератури №16 * >>>далее>>>